Це була звичайна п’ятниця в англійському містечку Кербі. На календарі 12 лютого 1993 року, а отже, саме час їхати на закупівлю. О пів на третю 25-річна Деніс Балджер в компанії подруги брата прибувають до торгівельного центру «Нью-Стренд», що в Бутлі. Разом з ними її дворічний син Джеймс, для якого, як і багатьох дітей його віку, походи по магазинам не прирівнювались до розваг. Враховуючи погану поведінку сина після низки покупок, Деніс прийняла рішення залишити його за дверима м’ясної крамниці, до якої вони прийшли, згадується у Вікіпедії.
Та чи могла Деніс навіть припустити, чим це обернеться? Вийшовши з крамниці вона озирнулася по сторонам і зрозуміла страшне – її син зник. Згодом камери відеоспостереження виявлять, що Джеймса забрали два хлопчики, якими виявилися 10-річні Роберт Томпсон і Джон Венеблс. А те, що вони зробили з маленьким Джеймсом, приголомшило всю країну.
Викрадення Джеймса Балджера
Поки інші діти знаходились в школі, десятирічні Роберт і Джон прогулювали, що відбувалось в них регулярно, писали в Murderpedia. Конкретного плану не було – все добре, поки не треба сидіти на нудних заняттях. Ноги привели їх до торгівельного центру «Нью-Стренд». Якийсь час вони просто бешкетували: ходили по поверхам, здійснили кілька крадіжок різних дрібниць, включаючи пачку батарейок і баночку синьої фарби «Хамброл». У найближчому майбутньому ці викрадені товари зіграють роль інструментів для тортур дворічного Джеймса.
Що підштовхнуло хлопців на те, щоб «підвищити» градус своїх сумнівних розваг досі невідомо. Але дворічний Джеймс Балджер не був першим. Справа лише в тому, що іншим пощастило куди більше, а поруч з Джеймос в той самий момент, на жаль, не знайшлося нікого, хто б міг запобігти страшному. За словами свідків, за пів години до викрадення Балджера хулігани спробували забрати іншого малюка, але це вчасно помітила його мати.
Врешті-решт жертва була обрана – беззахисний Джеймс Балджер стояв один, без нагляду, і чекав на маму. Хлопці підійшли до нього, поговорили, а потім взяли за руку і повели геть. Цей момент зафіксувала камера відеоспостереження з міткою часу 15:42.
Хлопці пішли з Джеймсом пішки через Ліверпуль, привівши його до каналу Лідс-Ліверпуль. Там малюк впав і травмував обличчя. Роберт і Джон жартували про те, щоб зіштовхнути Балджера в канал, ігноруючи його сльози. На Джеймса в них були більш грандіозні плани, ніж звичайне штовхання. Чекати на допомогу було нема звідки.
Під час прогулянки по Ліверпулю трійцю бачило 38 осіб. У Балджера була шишка на лобі, він плакав, але більшість перехожих не втручались. Ті, хто намагався, отримували більш-менш правдоподібні пояснення: Джеймс загубився і вони ведуть його до місцевого відділу поліції; або ж що Джеймс – брат одного з них.
Зрештою хлопці привели Балджера до залізничної колії біля закинутої станції Уолтон-Енфілд, неподалік від поліцейської дільниці Волтон Лейн та кладовища Енфілд. Саме там Роберт і Джон скоїли жорстоке вбивство Джеймса Балджера, і саме там згодом тіло малюка знайдуть в жахливому стані. За таких обставин в останню чергу тобі спаде на думку «Це справа рук дітей».
Вбивство Джеймса Балджера
Варто було хлопцям опинитися на майбутньому місці злочину, як почалися немислимі знущання. Один з них кинув у ліве око Джеймса синю фарбу «Хамброл». Вони били його ногами, цеглою, знайденим металевим прутом, а також закидали камінням. Внаслідок цього Балджер отримав десять переломів черепа в результаті удару по голові. Йому в рот помістили батарейки.
Взуття, панчохи, штани та білизна Балджера були стягнуті з нього, а крайня плоть статевого органа – насильно відтягнута назад. Це змусило поліцію підозрювати, що в злочині був присутній сексуальний елемент. Коли злочинців зловлять, детективи та дитячий психіатр запитають про цей аспект нападу, але Томпсон і Венеблс не захочуть повідомляти подробиці.
Перш ніж залишити Джеймса, Роберт і Джон поклали його на залізничну колію і обтяжили голову щебенем, сподіваючись, що потяг його зіб’є і смерть виглядатиме як нещасний випадок. Після того, як вбивці Балджера пішли з місця злочину, його тіло було розрізано потягом навпіл. Тіло Балджера буде виявлено через два дні, 14 лютого 1993-го. Судмедексперт засвідчить, що малюк помер до того, як його збили.
Новина про вбивство дворічної дитини викликала сильне обурення серед суспільства. Камери з відеоспостережень зафіксували злочинців, але картинка була нерозбірлива. Прорив стався, коли жінка, побачивши трохи покращені зображення хлопців на національному телебаченні, впізнала в одному з них Венеблса. Їй було відомо і те, що школу він прогулював разом з Томпсоном. Вона одразу ж звернулася до поліції. Вбивців затримали.
Судово-медичні експертизи підтвердили, що на одязі обох хлопчиків була така ж синя фарба, як і на тілі Балджера. В тому числі кров на черевиках, яка була зіставлена з ДНК Джеймса. Роберту і Джону було пред’явлено звинувачення у вбивстві Балджера 20 лютого 1993 року.
Джеймса поховали 1 березня на кладовищі Кіркдейл. На похорон прийшло багато людей. У 2009 році в розташованій у Кербі початковій школі Сакред-Харт, до якої мав піти Джеймс, було відкрито меморіальний сад на згадку про нього.
Історії Роберта і Джона
Ні життя Джона, ні життя Роберта солодким не назвеш. Обом хлопцям, вочевидь, бракувало батьківської уваги та виховання, про що детально описувалося в статті Вікіпедії.
Джон народився 20 серпня 1982 року в сім’ї Ніла та Сʼюзан Венеблс, був другим сином з чотирьох дітей. Стосунки у батьків були складні: їх шляхи то розходилися, то знов перепліталися. До того ж батько був безробітним, лише іноді підробляв водієм вантажопідйомника. Домашнє господарство Венеблс перебувало в хаосі.
Було таке, що Ніл з’їхав на довгий період, і діти жили із С’юзан, а потім повернувся. Хотів перебратися з сім’єю до Ліверпуля, але після того батьки знову розлучилися, проте Ніл час від часу повертався до родини. Така нестабільність не могла не вплинути на дітей. У братів Джона спостерігалося відставання у розвитку. Його старший брат народився з розщепленням піднебіння, що призвело до проблем у соціальній адаптації та постійних спалахів гніву.
Молодший брат Джона навчався у спецшколі, тому батьки мали багато часу, щоб його контролювати. Молодша сестра також мала затримки у розвитку і зрештою теж опинилася у спецшколі. Джон не страждав на такі ж серйозні проблем з розвитком, хоча теж у ньому відставав, будучи обділеним батьківською турботою. Він іноді наслідував спалахи гніву старшого брата тільки для того, щоб привернути до себе хоч трохи уваги.
С’юзан Венеблс і сама була непростою особистістю – походила з дуже суворого та дисциплінованого середовища, тому Джон нерідко зазнавав усних та фізичних нападок з її боку. Були моменти, коли мати відправляла Джона до батька, якщо була сама не в змозі впоратися з ним. На додачу до всього Сʼюзан і Ніл страждали на клінічну депресію, що також позначалося на дітях.
У випадку Роберта зростання в сім’ї Томпсонів прирівнювалось до виживання. Він народився 23 серпня 1982 року в Роберта-старшого і Енн, ставши п’ятою дитиною з шести. Батьки одружились, коли їм було всього по 18, але сімейне життя зовсім не склалось. До цього Енн всі 18 років зростала під гнітом батька-тирана, а майбутній чоловік виявився алкоголіком і часто бив матір на очах у дітей. Щоб впоратися з біллю, Енн зривалася на синах – била їх палицями і ременями.
Згодом батько пішов з сім’ї, а шість хлопців залишились наодинці з розбитою матір’ю, яка після невдалої спроби самогубства знайшла порятунок в пляшці алкоголю. Можна було б припустити, що відтепер брати об’єднаються, будуть підтримувати і захищатися разом. Але натомість їм доводилося боротися ще й один з одним. За своєю тактикою Роберт намагався не виділитясь, але якщо його заганяли в кут і застосовували фізичне насильство, то давав відсіч, наскільки це було можливо.
У сім’ї Томпсонів відзначилися особливими «заслугами» чи не всі, починаючи від старших і завершуючи молодшими. У поліції та соціальних служб вони були на слуху. Щоразу, коли було скоєно якийсь злочин, Томпсони першими потрапляли під підозру. Усі вони були прогульниками та мали проблеми з законом.
У 4 роки найстаршого брата Роберта було взято під опіку Службою захисту дітей, коли щодо нього виявили ознаки тяжкого насильства. Інший брат став красти, часто залучаючи до цього маленького Роберта. Третій звинувачувався у безлічі підпалів і підозрювався у сексуальному насильстві над маленькими дітьми (існує ймовірність, що Роберт міг бути одним з жертв).
Четвертий брат Роберта часто загрожував своїм вчителям насильством. Коли старші мали няньчити наймолодшого, вони часто замикали його в голубнику. Зрештою, один із братів пішов з дому і залишився в добровільному центрі соціального захисту. Інші намагалися покінчити життя самогубством.
На відміну від своїх братів, Роберт був чи не єдиним, хто все ще сподівався на любов своєї матері. Всіляко намагався догодити: допомагав по господарству, надавав емоційну підтримку і няньчився з сьомим сином Енн, якого вона народила сама не знаючи від кого.
Щодо поведінки в школі, то Роберт був скоріше хитрим, ніж агресивним, хоча й використовував лайку, щоб здаватися більш брутальним. Відгуки вчителів, втім, відрізняються: одні називали його тихим, навіть сором’язливим; інші вказували на серйозні поведінкові проблеми.
Допит Роберта Томпсона
У допитовій поліцейського відділу кілька людей: сержант-детектив Філ Робертс, детектив-констебль Боб Джейкобс і один з підозрюваних – Роберт Томпсон. Його матір Енн сидить поруч з юридичним працівником, а вся розмова записується. Ця процедура необхідна, якщо звинувачують неповнолітнього.
Першочергово поліція намагається зрозуміти, чи усвідомлює Роберт свої законні права, і чи він знається на різниці між правдою та брехнею. Роберту не вперше уникати прямих відповідей. В нього було багато часу навчитися хитрувати, пам’ятаєте? Хлопчик звик сперечатися через дрібниці: наприклад, чи відвідував він школу в якийсь день, чи зробив домашнє завдання. На більш складні запитання відповідав нахабством, на кшталт: «Вас там не було, а я був» або ж «Це ви так думаєте» тощо. Більш конкретний зміст діалогу між хлопцями та поліцейськими було висвітлено в блозі CrimeRoom.
— Ми вважаємо, що ти пішов разом з Джоном і Джеймсом в той день, — каже детектив Робертс.
— Хто сказав? — запитує Роберт.
— Ми кажемо зараз.
— Ні. Я ніколи не йшов з ними.
— В такому випадку розкажи мені, що сталося.
— На світлині видно, що це Джон йде за руку з Джеймсом.
На початку Роберт усіма силами намагався підставити Джона, мовляв, сам цілий день був з ним і не бачив, що конкретно Джон робив з малюком Балджер. Минуло лише кілька хвилин, перш ніж він був змушений визнати більше. Роберт іноді плакав, коли його ловили на брехні, але детективи ставилися до його перформансу скептично. Хлопець слізно доводив, що нікого не чіпав.
Коли пізніше, ввечері, Роберту повідомили, що його затримано і він не може повернутися додому, хлопець був незадоволений. «Чому я маю тут залишатися?» — запитав він. — «Це Джон забрав дитину»
Наступного ранку подробиць додалося: Роберт стверджував, що залишив Джона та Джеймса біля залізниці після того, як Джон кинув фарбу в очі Джеймса, і не мав жодного уявлення, що сталося потім. Лише коли слідчі згадали за батарейки, та чи Роберт їх крав, він занервував: почервонів, але лише тому, що «йому спекотно». Протягом подальших розпитувань Роберт додавав все більше деталей про день вбивства, але так само дотримувався версії, що він – не учасник, а спостерігач, і всі злочини належать Джону Венеблсу.
Наостанок слідчі зберегли найбільш педантичні запитання: як такі, чи піддавали Роберт і Джон маленького Джеймса сексуальному насильству. Такі припущення не більше не менше глибоко образили Роберта.
— Знаєте, я не збоченець, — сказав він слідчим.
— А що б сказав Джон стосовно твоїх дій до Джеймса? — запитали слідчі.
— Він би сказав, що я стягнув з Джеймса штани і грався з цього «приватними місцями».
Допит Джона Венеблса
На відміну від Роберта, який заперечував більшість доказів і не втрачав самовладання, Джон відразу почав істерити: він був наляканий настільки, що було неможливо продовжувати допит, і слідчі були вимушені зробити паузу. Джон не стільки брехав, скільки уникав повної правди, але визнав деякі речі, що стосувалися дня вбивства.
Можна стверджувати, що батьки Джона зіграли свою роль в тому, щоб хлопчик врешті-решт зізнався в причетності. Це сталося після того, як детективи відвели С’юзан і Ніла вбік, попросивши їх запевнити сина, що вони любитимуть його всупереч усьому.
Виявилося, що дружба з Робертом для Джона була захопливою: навіть незважаючи на те, що Роберт здебільшого грався з дівчатами, через що інші хлопці не мали наміру товарищувати, і що в самому Роберті було щось жіночне. І навіть попри те, що він колекціонував оголених ляльок і смоктав великий палець. Джон робив з Робертом те, чого не робив з «правильними» друзями: щось погане, як-от крадіжки. Також по словам Джона, прогуляти школу в п’ятницю, 12 лютого, було ідеєю Роберта.
Як і його спільник, Джон намагався перекласти більшу частину відповідальності на Роберта: вони пішли в парк, на стару залізницю та на кладовище, де Роберт хотів вкрасти квіти, але Джон відмовив. Венеблс сказав, що це Роберт вкрав фарбу і кинув нею в Джеймса.
Про «Нью-Стренд» у Бутлі Джон і словом не обмовився. На слова детектива про те, що Роберт це підтвердив, Джон почав вередувати і все заперечувати, але згодом погодився – тим не менш так само продовжував стверджувати, що, навіть враховуючи те, що вони були в Нью-Стенд, жодну дитину не викрадали. Переважно Джон плакав і виправдовувався перед матір’ю, яка била присутня на допиті.
«Якби я знала все це зараз, Джоне, я б негайно відправила тебе до поліцейської дільниці, а не щоб вони стукали в мої двері та робили шоу перед усією вулицею…» — С’юзан Венеблс.
Заспокоївшись, Джон нарешті погодився розказати все, що сталося в той день.
— Ми пішли до каналу…
— Навіщо? — запитує детектив.
— Не знаю. Роберт сказав «давай зіткнемо його у воду». Він вмовляв Джеймса підійти ближче і стати на коліна, щоб скинути його, але той не хотів. Тоді Роберт підняв малюка на руки і жбурнув на землю, ось звідки в нього були шишки на голові.
— Навіщо ви вели його так далеко?
— Ми не знали, що робити. Ми привели його на залізничні колії і почали кидати в нього цеглу.
Венеблс намагався вигородити себе і розповідав, що вдарив дитину лише кілька разів, та й лише тому, що Томпсон змусив це зробити. Цю інформацію повідомили на допиті Томпсону – цей трюк слідчі провертали з обома хлопцями, запевняючи кожного з них, що один в чомусь видав іншого. Роберт впадав в істерику через те, що «тепер в усьому звинуватять його»
— Це Джон шпурнув йому камінь в обличчя, — переконував Томпсон. — А ще це він ударив Джеймса металевим прутом по обличчю і збив його з ніг.
— І що він [Джеймс] робив? – детектив.
— Просто лежав.
— Він щось казав?
— Я хочу до ма-а-амии, — зображуючи дитячий голос, що плаче, говорить Томпсон.
20 лютого 10-річним Роберту Томпсону та Джону Венеблсу були пред’явлені офіційні звинувачення у спробі викрадення, викрадення та вбивстві. Їм судилося постати перед правосуддям у справжньому дорослому суді.
«Я справді його вбив. А як щодо його мами, ви скажете їй, що мені шкода?» — Джон Венеблс невдовзі після свого зізнання.
Суд і вирок
Обох хлопців утримували до суду, призначеного на листопад 1993 року. Вони пройшли психіатричне обстеження та додаткові опитування. Тим часом британська судова система повинна була підготувати приміщення для двох молодих підсудних.
1 листопада 1993 року розпочався судовий процес, справу розглядав суд присяжних. Влада, оцінивши градус суспільного гніву, перенесла слухання до міста Престон. Щоб дотриматися правил по захисту малолітніх злочинців, під час судового розгляду Томпсон згадувався як Дитина А, Венеблс – Дитина Б. Свідчень в суді вони не давали, було вирішено використати записи їхніх допитів поліцейськими.
«Я хотіла, щоб вони провели за ґратами багато років. Вони забрали життя моєї дитини, зруйнували моє, і вони не повинні були уникнути покарання. Я не розумію людей, які говорили, що «їм лише 10 років». Вони були досить дорослими у свої десять, щоб убити мого сина» — говорила Деніс. Жінка була на сьомому місяці вагітності, через що судові засідання не відвідувала, згадувалося в Murderpedia.
Протягом суду Роберт і Джон вели себе по-різному: другий здавався більш розкаяним, тривожним, постійно озирався на матір та шукав її підтримки. Томпсон же видавав мало емоцій. Джон кидає на нього нервові погляди, шукаючи заспокоєння, але Роберт ігнорує їх.
Винесення вироку було призначено на 24 листопада 1993 року. Це єдине засідання, яке мати вбитого Джеймса Балджера відвідала особисто. Присяжні радилися шість годин і визнали Томпсона та Венеблса винними за всіма трьома пунктами. Покарання – ув’язнення за системою «За бажанням Її Величності», тобто на невизначений термін, мінімум – 8 років.
Батьків Джеймса це не влаштувало, і навіть після розлучення вони боролися за те, щоб Роберту з Джоном підвищили мінімальний термін ув’язнення. Таким чином Суд підвищив термін до 10 років, а в липні 1994 року, за участю міністра внутрішніх справ, – до 15. Але втручання уряду в судові справи було оцінено суспільством негативно, і Палата лордів скасувала це рішення. 1999 року Європейський суд з прав людини рекомендував переглянути термін покарання у бік його зменшення до початкових, згідно з вироком, восьми років.
Роберт і Джон відбували покарання у різних установах для неповнолітніх: Томпсон – у Бартон Мосс, Венеблс – у Ред-Бенку в Сент-Хеленс. Там же ж двадцять п’ять років тому відбувала покарання Мері Флора Белл – така сама молода дітовбивця. На відміну від хлопців, Мері Белл, як стверджується, вчинила злочин самостійно, через що отримала «титул» наймолодшої вбивці в історії Англії, адже по суті була в цьому першопрохідником.
Подальша доля вбивць
У червні 2001 року, після шестимісячного перегляду, комісія з умовно-дострокового звільнення вирішила, що хлопці більше не становлять загрози громадській безпеці та можуть бути звільнені, оскільки термін їхнього мінімального терміну закінчився в лютому того ж року. Міністр внутрішніх справ Девід Бланкетт схвалив це рішення, і через кілька тижнів Роберт і Джон були звільнені. Їм присвоїли нові особи та перевели в таємні місця в стилі «захисту свідків». До того ж помістили в різних частинах країни в цілях безпеки.
Роберт Томпсон з моменту виходу більше не з’являвся в полі зору поліції, писали Yahoo Entertainment. У 2006 році повідомлялося, що він перебуває у стабільних стосунках з чоловіком, який знає його справжню особу і що він зробив у 10-річному віці. Вважається, що стосунки Томпсона зберігаються донині, і що він добре пристосувався до північно-західної громади, де проживає.
Натомість життя Джона Венеблса (з припусканням того, що авторитетною фігурою їх злочинів був саме Роберт) склалося не так спокійно. У березні 2010 року Венеблса повернули до в’язниці за невизначене порушення умов його ліцензії на звільнення. У липні того ж року він визнав себе винним у завантаженні та розповсюдженні дитячої порнографії та був засуджений до двох років позбавлення волі.
Це була лише частина проблем, які доставляв Джон. Наприклад, напиваючись і вживаючи заборонені речовини, він сам двічі розповідав знайомим, хто він є, і ця інформація поширювалася далі. В результаті цього ім’я та документи Джону змінювали вже двічі. Звільнившись у 2013 році він отримав заборону на будь-який доступ до Інтернету. Однак у 2017 році поліцейські з’ясували, що він продовжує займатися тим самим. Вже стало зрозуміло, що «експеримент» з довічною анонімністю у випадку Венеблса був невдалий, і що далеко не всі люди заслуговують на другий шанс.
На 2024 рік батьки загиблого, Ральф і Деніс (тепер відома під фамілією Фергюс), продовжують активно виступати за справедливість. Деніс також активно підтримує сім’ї інших жертв насильства.
В лютому цього року Деніс підтримала матір Бріани Джай – 16-річної трансгендерної дівчини, вбитої 11 лютого 2023 року своїми однолітками. Деніс наголошує на важливості ідентифікації вбивць для розуміння повної картини злочину, додаючи, що саме знання про те, хто відповідальний за смерть її сина, допомогло їй пережити цю трагедію і продовжити боротьбу за справедливість у пам’ять про Джеймса. Таку позицію вона висловила в інтерв’ю для Mail Online.
На це заслуговують всі сім’ї жертв, як і самі жертви, пам’ять про яких зберігається завдяки кожному з нас.
І не забувайте, що Formalin – місце, де злочини зберігаються вічно.
Залишити відповідь