Formalin

«Вбивці не мають почуття гумору. Чикатило говорив, що найскладніше йому було жартувати, говорячи зі своїми жертвами», – саме так стверджує кримінальний психолог Андрій Гайстер, герой книги «Я бачу, вас цікавить пітьма» Іларіона Павлюка.

Сьогодні команда медіа «Formalin» повернеться в криваві роки радянщини, аби нагадати про злочини серійного вбивці, маніяка, ганібала та педофіла Андрія Чикатило.  А також, ми спробуємо розглянути досить оригінальний аспект його біографії: питання національної самоідентичності.

Про життя, суд, питання етносу, про те, як соціальна система СРСР вплинула на формування злочинця такого масштабу читайте в нашому матеріалі.

Його останній день

14 лютого, 1994 рік, Новочеркаськ. Морозний, крижаний ранок пронизував тіло аж до кісток. До воріт Новочеркаської тюрми в Ростовській області, Росія, під’їхав позашляховик. Із будівлі в супроводі міліціонерів вийшла людина, чиї вбивства сколихнули весь світ – Громадянин «Х», ростовський різник або радянський Джек-патрач – Андрій Романович Чикатило.

Будучи двометровим чоловіком, серійний вбивця не з першого разу зміг потрапити в автомобіль. Лиш легкий пинок позаду змусив його зробити це. Та навіть це не допомогло: так і не зміг він потрапити до огородженої частини – залишився сидіти на холодній бетонній підлозі в підніжжя своїх охоронців. Його везли в Москву на обстеження. Проте так думав тільки він.

«Як себе почуваєте?» – вже знайомий Чикатилу прокурор спитав чоловіка. Маніяк видихнув з полегшенням, запосміхався та заспокоївся. Через деякий час злочинця повели до іншої кімнати, спитали ім’я та прізвище, дату народження. Стандартна процедура.

• Чи ознайомлені ви з указом президента? – питає прокурор.
• А що, відмовив? – з надією запитав арештований.

Йому зачитали указ. Двічі. І тільки тоді 58-річний маніяк, що вбив 52-55(не всі злочини доведені слідством) людей різного віку та статі, перепитав: «Так що, тепер мене розстріляють?»

Через кілька миготінь охоронці штовхнули вбивцю в кімнату смерті. Через секунду – глухий постріл. Лікар першим зайшов у кімнату. Лежачи лицем вниз на підлозі, у  тілі чоловіка продовжувало битися серце. Там усі учасники екзекуції щось обговорювали. Лиш один із присутніх сказав:

•  А сказав же, що серце ще б’ється.
• Хто сказав? – не зрозуміли присутні.
• Він, Чикатило.

Саме такими були останні слова людини, якщо його можна так назвати, що своїми діями погубила більше 50 душ.

Народжений у голоді

Андрій Романович Чикатило народився в 1936 році в селі Яблучному, Сумська область(тоді – Харківська), на території Української РСР. Його дитинство припало на надважкі часи: Голодомор, Друга світова війна, злидні. Чикатило говорить, що в дитинстві мама постійно розповідала сину про старшого брата Степана, якого, за сімейними переказами, з’їли під час голоду. Такі твердження стали для хлопця джерелом страху й постійного відчуття небезпеки. Пізніше експерти намагалися знайти будь-які підтвердження існування брата, проте не змогли. Матір хлопця була досить жорсткою жінкою, багато працювала.

Одного разу їхня хата горіла, та вся родина спала на одному ліжку. У майбутнього вбивці були хронічні проблеми з мочевипусканням, тому, будучи дитиною, він міг помочитися у ліжко, за що мати жорстоко била та сварила його.

Дорослішання принесло інші приниження. Хронічні проблеми з потенцією зробили його об’єктом глузувань. Приблизно у віці 14-ти років Чикатило намагався вступити в статевий контакт із сусідською дівчинкою, проте так і не зміг цього зробити. Він навчався добре, але людських дружніх стосунків будувати не міг — усередині росли комплекси й ненависть, які згодом виллються в серію жахливих злочинів. У школі з хлопця часто глузували, називали «очкариком».

“Спочатку я на них ображався, думав треба з цим щось робити(зі своєю скромністю, навіть жіночим характером), а потім просто змирився“, – говорить Чикатило пізніше на своєму суді.

Дорослішання

Чикатило отримав 4 університетські й одну професійно-технічну освіту. Намагався вступити в «ЕмГеУ» на юридичний факультет, проте не пройшов по конкурсу. Проте потім він вважав, що не зміг цього зробити через батька, нащадка розкуркуленого селянина. Через це вступив у технічне училище в Охтирці(Сумська область), а згодом вчився заочно в московському університеті. Як в школі, так і в університеті, радянський Джек-різник мав хороші оцінки.

Після служби в армії Андрій Чикатило переїхав до селища Родіоново-Несветайська поблизу Ростова-на-Дону, де влаштувався інженером на телефонній станції. Там він вступив до КПРС і, здавалось би, почав зразкове життя.

Ця діяльність виглядала як спроба довести свою лояльність до системи. Але за цими статтями ховався чоловік, який ночами перетворювався на монстра.

У 1962 році через свою сестру Чикатило знайомиться з дівчиною, Феодосією Одначевою, яка через рік стає його дружиною. У 1965 році в них народжується дочка Людмила, у 1969 – син Юрій. Проте ми вже знаємо, що Чикатило мав проблеми з потенцією, та на суді він так коментував своє статеве життя, перейшовши на українську мову:

«Єдине, про що я шкодую, це те, що Фаїночку свою підвів. Вона мені казала «іди лічись», воно так не має бути, що ти його кулаками туди запихуєш, а я не йшов. І я плакав, і вона плакала собі в подушку, відвернувшись, щоб я не бачив». – маніяк під час судового засідання.

Пізніше дружина вбивці говорила, що «не маніяк він, а дурень. Я не бачила людини, добрішої за нього».

Можемо підмітити, що Чикатило має багато ознак «організованого несоціального вбивці», адже має інтелект вище середнього, побудував зовнішньо благопристойне життя: одружився, народив двох дітей, працював учителем. Уже в школі-інтернаті, де він працював, були перші випадки сексуального домагання до дівчат, за що його змусили написати заяву про звільнення за власним бажанням. Жодного кримінального чи адміністративного провадження відкрито не було, що дозволило Чикатилу влаштуватися вихователем у коледжі після переїзду в місто Шахти. Але його темна сутність проявилася в 1978 році, коли він убив першу жертву, дев’ятирічну Олену Закотнову. Цей злочин став початком кривавого шляху.

Перше вбивство

22 грудня, 1978 рік. 9-річна Оленка поверталася додому зі школи в місті Шахти, Ростовська область. Коли по дорозі натрапила на люб’язного чоловіка з спокійним, вкрадливим голосом. Він запропонував їй прогулятися до нього додому, а за це запропонував ну дуже привабливий у ті часи подарунок – жувальну гумку. І маленька Оленка погодилась. Цим чоловіком виявився серійний вбивця Чикатило.

За його словами, спочатку він не хотів вбивати дівчинку, лише «побалуватися з нею», привів її до своєї хати-мазанки, яку купив напередодні, не повідомивши про це родину. Проте коли почав її роздягати, Олена почала кричати та вириватися. Чикатило, злякавшись того, що крики почують сусіди, почав душити дівчину. Це принесло йому насолоду – маніяк збудився та отримав оргазм, й вирішив продовжувати вчиняти насильницькі дії. Він здійснив вагінальний та анальний статеві акти, що спричинило розрив прямої кишки, та три поранення наніс у живіт. Смерть Олени наступила внаслідок удушення.

Після скоєного, вночі, Чикатило викинув речі дівчинки та її тіло в річку Грушівка, та не передбачив сильної течії. Через два дні труп дівчинки був знайдений.

Міліція опитувала свідків, та Чикатило став одним із підозрюваних. Містяни підтвердили, що бачили незнайомця, що розмовляв із дівчинкою, та негайно був створений фоторобот. Директор училища, в якому працював ростовський Джек-патрач, негайно впізнав свого працівника. І сусіди підтвердили, що в його мазанці горіло світло.

Проте через декілька годин заарештували головного підозрюваного – Олександра Кравченка, який раніше вже був засуджений за зґвалтування та вбивство 10-річної дівчинки, про Чикатила забули. Насильницьким методом та погрозами Кравченка змусили зізнатися в цьому вбивстві, через що пізніше він був розстріляний. А справжній вбивця продовжив розгулювати на свободі, гублячи душі.

Це стало першою фатальною помилкою радянської міліції, яким статистика закритих злочинів та якнайшвидше закриття справи було дорожчим за справжнє розслідування вбивства.

Незважаючи на те, що Чикатило сам зізнався в скоєному злочині, верховний суд росії не визнав маніяка винним у ньому: вони настільки сильно приховували той факт, що розстріляли невинного по цій справі. Кравченко, в свою чергу, писав 42 листи про свою непричетність з такими словами: «Настане день, і вам стане соромно за те, що погубили мою невинну душу».

Після зізнання Чикатила у злочині один із співробітників міліції був відправлений в Україну до матері страченого. Вона навіть не знала, що її сина розстріляли, говорила, що він їй сниться, що в нього мерзнуть ноги, та просила передати йому в’язані шкарпетки.

Характер вбивств

Як припускається, 3 вересня 1981 року Чикатило здійснив своє друге вбивство – сімнадцятирічної Олени Ткаченко. З ознаками удушення, рот набитий багнюкою, відрізані соски, гілки дерев, вставлені в органи дівчини – саме у такому стані міліція знайшла труп дівчини. Саме таким його залишив ганібал Чикатило. Пізніше повідомлялося, що Чикатило з’їв соски Олени.

Усі вбивства Чикатило характеризувалися особливою жорстокістю. Майже завжди статеві органи були відрізані, а також їх не знаходили в місцях злочину: вбивця виносив їх із собою. Тіло скалічене ножовими пораненнями, виколоті очі. Про це повідомляв один із слідчих в своєму інтерв’ю для ютуб-каналу. Як пізніше стверджував психіатр та психоаналітик Дмитро Вельтищев, вирізанням статевих органів Чикатило намагався компенсувати свою сексуальну недостатність.

Також в останні роки перебування на свободі маніяк вбиває переважно неповнолітніх хлопчиків: так він виражав ненависть та образу, перенесену в шкільні та підліткові роки через насмішки однолітків. Пізніше Чикатило заявляв, що стать людини не мала для нього значення – лиш страждання жертв приносило йому  задоволення. Виколювання очей свідчило про розвиток у злочинця психічних захворювань: серійний вбивця боявся дивитися людям в очі під час скоєння насильства, крім того, він боявся, що його відображення зафіксується в очах його жертв.

Віктор Бураков,один із головний слідчих по справі Чикатило, говорив: «Я не мало бачив трупів у своєму життя, проте це був той випадок, коли я просто не міг встати, сидячи біля тіла хлопчика: в його очах був просто неймовірний страх та переляк, широко розкриті зіниці. Я такого ще ніколи не бачив. Зазвичай жертви з закритими або напівзакритими очами».

Мама вбитого хлопчика Хоботова в одному з інтерв’ю розповідала, що відпустила хлопчика погуляти на трохи. Мати жертви, Лідія Миколаївна Хоботова, майже рік об’їжджала ростовські станції та електрички, показуючи всім фотографію свого сина Олексія в надії, що хтось його бачив. Одного разу вона в електричці показала це фото самому Чикатилу. Пізніше, на слідстві, вона впізнала його за характерним рухом, яким він поправляв окуляри.

Та потім жінці довелося розпізнавати тіло сина. Приїхавши в ростовський морг, вона спитала, де її син. На що їй відповіли, що ось воно. Тіло вмістилося в поштовий ящик.

Перший арешт та друга фатальна помилка

1 серпня 1984 року Чикатило отримав посаду начальника відділу технічно-матеріального постачання заводу «Спеценергоавтоматика», що дозволяло отримувати йому безліч відряджень по країні. Цей рік став піком кривавої діяльності маніяка: він вбив 15 людей, та кількість його жертв склала 32 людини.

14 вересня цього ж року Чикатила затримали поліцейські. А все тому, що минулого дня вони підмітили його підозрілу поведінку на приміському автовокзалі, до того ж, два тижні тому дільничий Заносовський вже звертав на нього увагу. Почавши стеження, міліція побачила, що серійний вбивця безсистемно їздив на громадському транспорті, говорив з дівчатами, приставав до них.

Ночував на головному вокзалі, прямо там займався оральним сексом з проституткою. З автовокзалу зранку радянський маніяк відправився на ринок, де й був затриманий. У його портфелі знайшли вазелін, кухонний ніж та мотузку. Наявність вазеліну той пояснив тим, що бриється у відрядженнях, а ніж та виделка потрібні йому для роботи. У Чикатила взяли кров на аналіз та виявили другу групу крові, а група сперми, знайдена на тілі вбитого хлопчика Дмитра Пташкина, знайденого напередодні, була четвертою.

Пізніше експерти намагалися обґрунтувати це «парадоксальними виділеннями» у маніяка, хоча насправді виною цього стали неякісні реактиви та наявність мікробів у матеріалі. Це була друга фатальна помилка радянської тоталітарної машини.

Така сама помилка була допущена при ловлі іншого маніяка – Стороженко, який вбивав у Смоленську, повідомляє слідчий справи Ісса Костоєв у інтерв’ю. У того теж спершу виявили другу групу крові, а лише потім – четверту. Скоріш за все, щось було з реактивами.

Операція «Лісосмуга»: 500 000 перевірених і не знайдений вбивця Чикатило

У січні 1985 року Чикатило переїжджає з родиною до Новочеркаська, Ростовська область, де влаштовується на роботу на посад інженера на місцевий завод. Із моменту першого арешту душогуб вбив ще 21 людину.

Оскільки вбивства продовжуються, переважно в лісосмузі, радянська міліція запускає наймасштабнішу операцію за часів існування радянського союзу під контролем ЦК КПРС(через 6 років після початку вбивств!). За її час було перевірено близько 500 000 осіб. Це приблизно половина населенні міста Дніпра.

Працівники міліції постійно чергували біля вокзалів, вокзальних станцій, лісосмуг тощо. Проте жителі ростовської області так само були залучені до операції. Так і Чикатило отримав свідоцтво позаштатного працівника міліції та допомагав слідчим органам ловити самого себе. Це давало йому право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті, а також, ймовірно, дозволяло проходити непоміченим повз міліцейські пости. У період активного пошуку злочинець затаївся, відновив свої вбивства у 1988 році та поза ростовською областю.

Сам же Чикатило так описує пошук самого себе: «Бувало документи перевіряли на вокзалі кожен раз, бувало я зовсім наглішав, знімав брюки й прямо там прав їх, кров там прав або бруд, буває, міліціонери мене прямо там питали про те, чому праю, я й казав, що вимазався».

Переломний момент

Віктор Бураков приблизно в той час звернувся до лікаря-психіатра Олександра Бухановського, а той в свою чергу вперше створив психологічний портрет серійного вбивцю, та був правий дуже в багатьох рисах характеру маніяка. Тоді він написав, що серійний вбивця має невимогливу дружину та дітей¸ веде себе як примірний сім’янин, віком приблизно 45-55 років, Справляє враження безобразливого спокійного чоловіка.

Дуже багато вбивств Чикатило було скоєно на території України: в Запоріжжі та Іловайську.

17 травня 1989 року однокласник вбитого Олексія в Іловайську склав найвідоміший фоторобот злочинця – тоді його прозвали громадянином «Х». Це стало переломним моментом в пошуку серійного вбивці.

Убивства відновилися 9 березня 1990 року після довгої паузи, і до 13 листопада того ж року було знайдено тіла ще 12 жертв.

Останню жертву вбивця залишив неподалік від станції Звєрєво. Коли слідчий отримав інформацію про злочин, він негайно почав з’ясовувати, хто чергував у цьому районі в останні дні. Це був міліціонер Рибаков. Його викликали до штабу й уважно вивчили рапорт. Серед прізвищ, записаних під час чергування, було одне, що привернуло увагу, — “Чикатило”.

Рибаков розповів, що звернув увагу на літнього чоловіка з подряпаним обличчям і брудними ногами. Той поводився дивно: спілкувався з грибниками біля узлісся, а коли міліціонер підійшов до нього, без заперечень показав паспорт. Рибаков записав його дані, але нічого підозрілого не виявив. Чоловік спокійно пішов на транспорт із сумкою й зник.

Тільки згодом стало зрозуміло, наскільки важливим був цей момент. Якби тоді міліціонер перевірив ту сумку, то знайшов би частини тіла вбитої жінки, залишеної в лісі. Проте цього не сталося. Рибаков лише передав записане прізвище в штаб.

Слідчі негайно вирушили до Ростова, аби підняти всі зведення по цьому прізвищу. Але в документах Чикатила не виявилося. У вихідних матеріалах його ім’я було, а в офіційних зведеннях — ні.

Ситуацію прояснив майор Бураков. Він пояснив, що Чикатило раніше вже неодноразово потрапляв під перевірки. Його фіксували неподалік місць убивств і навіть допитували в 1979 і 1981 роках. Але кожного разу його відкидали як підозрюваного через одну деталь: у злочинця була четверта група крові, а у Чикатила — друга.

Цей факт довгий час захищав Чикатила від викриття. Проте тепер пазл почав складатися. Його прізвище, його присутність біля місць злочинів і численні збіги змусили слідчих діяти негайно. Чикатило більше не міг сховатися за помилками в документах.

Арешт Чикатила, якого ловили 12 років

20 листопада Чикатило був затриманий оперативниками, коли повертався додому після візиту до лікарні. Там йому зробили рентген пальця, який виявився зламаним — це трапилося під час боротьби з однією з жертв. При обшуку у нього вдома знайшли ножі, молоток, взуття, яке збіглося з відбитками на місці злочину, та портфель із мотузкою, ножем і вазеліном.

Протягом десяти днів допитів Чикатило мовчав, і слідчі не мали прямих доказів. На допомогу запросили психіатра Олександра Бухановського. У розмові з ним Чикатило раптово зламався: він розплакався і почав визнавати свою провину. Психіатр зрозумів, що причиною мовчання було бажання приховати свої унікальні, як він вважав, фантазії.

Зрештою Чикатило зізнався у 55 вбивствах, хоча слідство змогло довести лише 53. Ця справа стала одним із найжахливіших епізодів в історії криміналістики та навіки увійшла в аннали правоохоронної системи.

Суд і несподіваний поворот: Чикатило – український націоналіст

14 квітня, 1992, Ростов. У страхітливо задушливому залі суда зібралося безліч людей. Це батьки та родичі потерпілих від рук одного з найкривававіших серійних вбивць в історії – Андрія Чикатила. У приміщенні постійно лунають крики й плач. Звідусіль лунає: «Вбивця!». У супроводі охоронців, у кайданах до залу вводять підозрюваного Чикатила, заводять його у клітку. Щоб захистити. Захистити від роз’ятрених потерпілих, які пережили втрату рідних від рук маніяка. Біля входу вартують швидкі, аби негайно надати допомогу тим, хто цього потребує. Засідання суду при цьому не припиняється.

Два дні знадобилося судді, щоб зачитати вирок Чикатилу. Після того, як суд постановив йому смертну кару, зал вибухнув аплодисментами.

Під час засідань суду Чикатило намагався вести себе як людина з психічними розладами: пускав слину з рота, оголяв свої статеві органи. Говорив, що йому понавішували різних вбивств. Він дуже боявся власної смерті, стверджує слідчий Ісса Костоєв у інтерв’ю.

Тоді сталося те, що здивувало всіх: він почав акцентувати свою увагу на українській етнічності, переходив на українську мову. Чикатило почав вимагати, щоб його прізвище змінили на справжнє: з російського варіанту «Чікатіло» на український – «Чикотило». Стверджував, щоб суд над ним проводили в Україні, там, де він народився, а не в Росії.

Вимагав, щоб йому замінила адвоката на українського, якого Чикатилу виділив український «Рух» – Степана Романовича Шевченка, видуману особу. Співав українські пісні, говорив про ассірійську мафію. Часто будував речення про себе в жіночому роді.

Ці слова можна було сприйняти як акт відчаю, але за ними, ймовірно, стояв холодний розрахунок. Чикатило знав, що українська влада на той час не підтримувала смертну кару так активно, як російська.

«Свободу Україні! Свободу українському народу!» – саме такими були останні слова Чикатило на засіданні суду.

Етнічність чи маніпуляція?

Чи дійсно Чикатило відчував себе українцем, чи це була чергова гра, щоб отримати вигоду? Його життя показує, що він був майстром маніпуляції. Етнічна самоідентифікація могла бути для нього ще одним засобом впливу.

Та водночас не можна ігнорувати контекст. Радянський Союз, який офіційно вважав себе “дружною сім’єю народів”, фактично знеособлював національні особливості. Чикатило, як продукт цієї системи, можливо, намагався повернути контроль над своїм життям, обираючи собі нову ідентичність, навіть на краю смерті.

Андрій Чикатило залишив після себе шлейф жаху, страху і смерті. Його спроби грати з етнічністю під час суду є ще одним свідченням його глибокої патології – як вбивці, так і маніпулятора.

Його історія – це не лише історія злочинця, а й відображення суспільства, яке його породило. І в цьому контексті питання ідентичності стає не лише індивідуальним, але й соціальним.